tags: Активизм, Город, Границы, Деколонизация, Искусство, Квир, Миграция, Утопия, Украина

Не раз уже мне мечталось: вот пройдет время, через 3-4 года, когда я получу посвідку на постiйне проживання, почувствую себя в безопасности, наберусь сил - и сделаю несколько работ для выставок, фестивалей современного искусства про свой или вообще мигрантский опыт. например, настольную игру “Мигрант_ка”, где нужно выбрав какой-то путь (разные законодательные основания), суметь в срок подать все документы, или такой визуально-текстовой объект из бумаг, связанных с историей о штрафе в почти 7000грн. - о, да! я сделаю,

но пока я пишу этот текст, написать который я давно хотела, собиралась и откладывала до последних дней, потому что осознание своего статуса персоны с посвідкой на тимчасове проживання уже напоминает о сроке. вроде еще далеко до следующей весны, но зима будет отравлена приближением дней, когда придется шевелиться: перечитать, не ввели ли какие-нибудь обновления в действующее законодательство, заранее сходить за талоном, чтобы обеспечить попадание в кабинет через 2 недели, выяснить наперед выписываться с места регистрации до или после? или можно продлить?

Одно дело, все нюансы уточнить, а другое - собрать пакет документов. Как из года в год заказать заверенный нотариусом перевод паспорта, сделать медицинскую страховку - всего-то! ну, да, выдели на рабочей неделе дни, сходи сюда, сходи туда, там заплати 300грн, там 500грн (цены растут, понятно).

Я инфантильно переношу эти нужные неприятные дела на завтра, следующую неделю, пока уже точно не надо. А в дмс (державной миграционной службе) скажут: “вот опять вы все тянете до последнего!”

- Да, все мы тянем, нас не тянет с вами встречаться и испытывать ситуации унижения, мы не очень-то с вами можем поспорить и воспротивиться вашим требованиям, хотя иногда приходится.

Увы, нам обычно: еще такую-то бумагу до конца дня принести / заказать справку в администрации пограничной службы о пересечении границы.

- вы можете сделать запрос, вам ответят в три дня, мне же справку будут делать 3 недели.
- вот и закажите справку.
- но у меня нет 3-х недель.
- тогда выезжайте.

Я знала, что права, но мне понадобилось созвониться с юристом, проконсультироваться, как действовать в такой ситуации: “идти и подаваться, не берут - вызывать полицию, брать письменные объяснения”. представляете, какими силами долж_на обладать мигрант_ка, чтобы в дмс вызвать полицию? я, честно, ими не обладаю(

Перечитала написанное и поняла, что ведь не очевидно, зачем мне самой разбираться, вникать в законодательство, ведь служащие органов должны нам, обращающимся в учреждения для получения документов для легального проживания в стране, все разъяснить по порядку. Вот оттого, что на своем мигрантском пути мне уже не раз встретились некомпетентные специалист_ки, которые говорили неверные вещи, я и стала читать, сама и вместе с партнеркой, переписывать в блокнот нужные пункты, на случай если придется цитировать госслужащим законодательство.

Иной раз в очередях в дмс пришедш_ая может узнать больше полезной информации из уст таких же как он_а. Это примеры естественной взаимопомощи среди мигрантов и мигранток: подсказать почитать Постанову КМУ от 25.04.2018 № 322, где перечень документов к подачи можно найти, где подешевле страховку сделать, где перевод заказать, какие новые обстоятельства в связи с карантином возникли.

Порой меня спрашивают подруги, знакомые, пишут знакомые знакомых, иногда случается в очередях в дмс, если у персоны конкретный вопрос и я знаю ответ. Частенько в дмс встречаешь иностранцев, не говорящих по-украински или по-русски, которые по-английски пытаются разговаривать со служащими, а им в ответ “не понимаю”.

Хорошо, что переводчи_ца находится, - обычно среди таких же пришедших подаваться. внутри себя я негодую, что хоть пару служащих, владеющих английским, можно бы взять на работу (?), но потом думаю, что вряд ли тут достойная заработная плата, что знание английского - это привилегия, что английский, как и русский, в контексте Украины язык колонизаторов.. но с другой стороны, вот на каком языке, скорее всего, сможет с вами поговорить студент из Эфиопии?.. на счастье, можно так сказать, иностранные студенты в Украине платят за свое обучение, вузы заинтересованы и помогают с получением вида на жительство на период обучения.

Когда я прихожу забрать заверенный перевод паспорта в одном бюро переводов, то вижу плакат, на котором по английски предлагается помощь с вопросом, как продлить срок пребывания в Украине “все включено”: помогут с бумагами и вместе с тобою сходят в дмс. стоит это не одну тысячу гривен - ой, смешно пишу, потому что, даже не прибегая к помощи таких контор, не уложиться в 1000 грн.: кроме описанных выше трат, 940 грн. - госпошлина (для посвідки на тимчасове проживання) - возьми да выложи. А потом лучше забыть, чтобы не корить себя за такие траты, не придумывать, что мол мог_ла бы до стоматолога сходить, отдых себе позволить.

Наверное, мигранты и мигрантки - очень богатые люди в представлениях государственных органов, просто клад для казны государства, с них надо тянуть средства, и побольше-побольше. особенно, если они совершили ошибку. ошибки мигрант_кам не прощаются.

Не в срок зарегистрировал_ась по адресу проживания - плати штраф / Не успел_а выехать из страны по окончанию действия посвідки - плати штраф / Долж_на был_а покинуть страну, а оказал_ась в реанимации - плати штраф / Забыл_а в 40 лет поменять посвідку на постiйне проживання - плати штраф. Плати штраф! Не четкая сумма, а какую решит тебе персонально назначить начальник данного подразделения дмс. Например, если есть справка от врача, что ты попал_а в реанимацию, и по этой причине не смог_ла законным путем продлить срок пребывания на основании болезни и прохождения лечения, а именно, лично явиться в приемную дмс и написать прошение о продлении срока пребывания в стране, с объяснением причин и приложением подтверждающих документов, то это, конечно, смягчающее твою вину обстоятельство - и штраф всего 1500 грн. Но может быть и 3400 грн, и 5000 грн. Мигрант_ки платят эти штрафы, и хуже взятки, только бы не усложнить себе жизнь еще.

Меня поддерживют. сколько товарищ_ек мне помогает, помогало в этих непростых мигрантских делах: ходили вместе в дмс, даже в кабинеты, кормили и поили чаем в самые сложные моменты, слушали и обнимали, ездили вместе писать бумаги на обжалование, одалживали денег на штраф и делали вовсе вещи, которые я дала слово не разглашать.

Если бы не эта поддержка партнерки, подруг, товарищ_ек, “квир-фей”, я не уверена, что выдержала бы. это чувство ничтожности для системы, страшенного равнодушия по отношению к моей судьбе, презрения ко мне, жажда ткнуть меня, унизить, устрашить, наказать. Зима-весна 2019 г., для меня - будто социальная драма, где я отыгрывала одну из главных ролей, уже начинала видеть себя со стороны и гадать, сделаю я с собою что-нибудь или обойдется. Нелепость за нелепостью, постепенно разыгрывалось действие: долго не могла найти товарища, согласного на брак, медлили с подачей заявления, подали, но вдруг в загсе выяснилось, что в последний мой выезд-въезд в страну пограничник поставил мне лишний штамп - завертелась карусель: администрация пограничной службы - дмс - приёмная дмс - дмс - приёмная дмс - дмс… В один из таких дней, полных мигрантских дел, уже в отчаянии, я зашла к подруге на работу в книжный, почти плача, с трясучкой в руках. мы выкурили по сигарете, и она рассказала историю про Вальтера Беньямина, которого не пустили в США в 1940-м, и он покончил с собой. не могу сказать, что это меня приободрило, подруга же указала, что это был день, который нужно было пережить. После я несколько раз на протяжении весны и лета говорила себе: этот день я просто переживаю и живу дальше.

- Поздравляю! теперь и ты в клубе) - сказала подруга, тоже мигрантка, узнав о моем замужестве.

я долго этого не хотела и примерялась мысленно: вот Роза Люксембург тоже вышла замуж ради немецкого гражданства, ради возможности учиться, писать диссертацию, работать и жить, как хочется. Это действительно самый простой способ и недолго растянутый во времени, 3-4 года всего, сразу бумажек меньше нести, только мужа приведи, покажи, чтобы расписался. но внутренне это явный компромисс. намеки товарищки в организации, что помогала прежде: давай уже замуж, и станет проще. другие знакомые об этом тоже говорили.. это прям на давление похоже, только не патриархальное, не родителей, а просто мигрантских обстоятельств жизни (увы, не можешь ты быть вечн_ой волонтер_кой).

Почему, вообще, нужны причины и весомые в глазах чиновни_ков основания жить в стране не своего гражданства? Когда читаешь перечень оснований, чтобы примерить их на себя и выбрать, что под силу провернуть, понимаешь, что в глазах закона мигрант_ка долж_на быть полезн_ой, так сказать: для экономики - работни_ца, капиталовложение; для культуры, социальной сферы - волонтер_ка, международное представительство; с точки зрения демографии - породниться. Понимаю, что до собственных граждан государство также имеет виды, но тут дауншифтнуть проще. Эти мысли выводят меня на философские размышления про устройство человеческого общества, вопросы: почему образовались государства, так важно иметь гражданство и документы, удостоверяющие личность, и кучу дополнительных бумаг, почему так все усложнено, хотя делается вид будто просто, будто для человека. Неудачно выражаюсь, ведь для кого-то все ок, если ты граждан_ка, бел_ый, цисгендерн_ая, с достаточным уровнем дохода, чем привилегированнее, тем проще. Дивно, зачастую это зависит от случайности рождения на какой-то территории, в какой-то семье. в жизни эти схемы сложнее и запутаннее.

Я лично вдруг неприятно осознала, даже уехав из страны, где родилась и выросла, я все же зависима, будто продолжаю принадлежать к той стране. Как только меня просят показать паспорт - я смущенно достаю и сама пугаюсь этому орлу. И ведь не только в государственных органах, так неловко на почте, в поездах, аэропортах. При написании CV я не понимаю, как надо, и указываю 2 страны.

Но это о другой травме я начала писать. Я думала о смене гражданства и утвердилась в мысли, что нет такой страны; что я искренне хотела бы не быть гражданкой никакой страны, но так жить будет еще сложнее, так типа нельзя.

год назад я оказалась на перформансе на фестивале современного искусства в Тромсо в Норвегии. перформерка не подумала об иностранных участни_ках фестиваля и говорила по-норвежски. я имела название перформанса “О границах”, смотрела на ее действия и вольно трактовала. Она разматывала шланг с бобины, экспрессивно задействуя тело, разные его части, то тянула шланг через ноги по промежности, будто из вагины вытягивала, а то из-за спины по ягодицам, будто через задницу, прямо и грубо.

До этого, за месяц, я слушала лекцию про некрополитики в отношении мигрантов в Греции, как разные идентичности персоны могут накладываться и приумножать ситуации дискриминации. Так вот, смотрела я на перформерку и думала, что одни люди родятся в стране и становятся гражданами, а другие приезжают, к ним отношение вот будто через задницу они зашли сюда. Метафора, что отражает конкретные действия. Когда тебя осматривают в аэропортах с пристрастием, больно ты выбиваешься из привычного выгляда местного жителя, когда смотрят на тебя как на экзотический сексуальный объект. Конечно, органы власти следят и за гражданами, но как они типа заботятся о мигрантах, собирая про нас всю информацию, наведываясь к нам домой (достоверный ли адрес проживания мы указали?). Больно вспомнить, как одна моя близкая подруга сказала, что мол это естественно, ведь они не местные, они не граждане, гражданам сперва должны доставаться блага. Наверное, чтобы изменить такое отношение, дать возможность мигрант_кам влиять на политики государств, где они оказались волею судьбы, надо устроить очередное великое переселение народов, чтобы мы стали не в меньшинстве как сейчас.

не выйдет высказаться про все, что есть мигрантский опыт. посвідка - лишь начало. к ней прилагаются перипетии с регистрацией по месту проживания. дальше, тебе хочется претендовать на медицинское обслуживание. той страховки, что была сделана для подачи на посвідку, не достаточно. нужно оформить ІПН (індивідуальний податковий номер), с ним уже можно подписать декларацию с семейным врачом. про банковскую карту с годовой посвідкой даже не мечтай. любые отношения с банком становятся архи сложными, требующими множества бумаг, прошений и доказательств, что ты заработала эти деньги честным трудом. все эти важные и обычно непростые отношения с банками, больницами, учреждениями власти усложняются через статус негражданина, мигрантки, существа, как будто требующего особо пристрастного взгляда и отношения, контроля.

В конце концов, я привыкла и стала заранее себя настраивать на приниженное отношение, во мне стал зарождаться внутренний мигрантофоб. Это глупо, но я чувствую вину за то, что я мигрантка, что это дополнительные расходы семейного бюджета, трата времени и сил, переживания партнерки, подруг, товарищ_ек за меня. Я устала, я не вижу возможностей для борьбы за свои права как человека, ощущаю себя персоной, лишенной права на права. Я стремлюсь к малому: пусть будет все в порядке, все в срок и без приключений. Это грустно, но пока так.


послесловие: написано от первого лица о личном опыте и опыте еще нескольких персон. в целях безопасности без имен. мой мигрантский опыт сформировался в Украине 2016-2020гг., но я предполагаю, что есть множество стран, где система действует также античеловеческим образом.
не разжалобить, но поделиться
дать поводы задуматься

tags: Activism, City, Borders, Decolonization, Art, Queer, Migration, Utopia, Ukraine

I have dreamed more than once: some time will pass, and in 3-4 years, when I will receive a permanent resident card, I will feel safe, gain strength and do several works about my own or general migrant experience for exhibitions and festivals of contemporary art. for example, the board game “Migrant”, where you need to choose a path (different legal grounds for getting a permit), be able to submit all documents on time...or I'll make a visual text object from papers related to the story of a fine of almost 7000 UAH. - Oh yeah! I will do that,

but now I am writing this text, which I wanted to write a long time ago, which I was going to write, but postponed until the last days, because the awareness of my status as a person with a temporary resident identity already reminds me of the deadline. it seems that it is still far away to next spring, but winter will be poisoned by the approachment of the days when you will have to start taking action: re-read if any updates to the current legislation haven’t been introduced, go to get a coupon in advance to ensure you get into a cabinet after 2 weeks, find out in advance if you have to cancel registration before or after? or if it can be extended?

It's one thing to clarify all the nuances, and another thing - to collect the package of documents. from year to year you have to order a translation of a passport certified by notary, to make medical insurance - that's all! well, yes, find time during the working week, go here, go there, pay 300 UAH here, 500 UAH there (prices are growing, of course).

I am childishly postponing these necessary unpleasant things for tomorrow, next week, and for the time it is definitely necessary. And in the ms (migration service) they will say: "you are leaving everything to the last moment again!"

- Yes, we all do, we are not eager to meet with you and experience situations of humiliation, we can’t argue with you and resist your demands, but sometimes we have to.
alas, we hear usually: still bring such and such a paper before the end of the day / order a certificate from the administration of the border service about crossing the border.

- you can make a request, they will answer you in three days, and to me they will give a certificate in 3 weeks.
- so order a certificate.
- but I don't have 3 weeks.
- then leave the country.

I knew that I was right, but I needed to call a lawyer, to consult how to act in such a situation: “go and apply, if they don’t take - call the police, take written explanations”. Can you imagine what powers a migrant must have to call the police in the migrant service? I honestly do not possess them (

I re-read what I had written and realized that it’s not obvious why I myself need to figure it out, go deep into the legislation by myself, - public servants must explain everything to us who apply to institutions for obtaining documents for legal residence in the country. This is because on my migrant path I have more than once met incompetent specialists who said wrong things, and I began, myself and together with a partner, to read and to rewrite the necessary points into a notebook, in case I had to quote legislation to civil servants.

Sometimes, in the queues in ms, a visitor can find out more useful information from people like him or her. These are examples of usual mutual aid among migrants: prompt to read the Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine dated April 25, 2018 No. 322, where the list of documents can be found, where to get cheaper insurance, where to order a translation, what new circumstances have arisen in connection with quarantine.

Sometimes my friends and acquaintances ask me, acquaintances of acquaintances write me, sometimes it happens in queues at the migrant service, if a person has a specific question and I know the answer. Often in the ms you meet foreigners who do not speak Ukrainian or Russian, who try to speak English with employees, but get the answer: “I don't understand”.

it's good that the translator is usually among those who came to apply. inside myself I am indignant that at least a couple of employees who speak English could be hired (?), but then I think that there is hardly a decent salary, that knowledge of English is a privilege, that English, like Russian, in the context of Ukraine is a language of colonizers... but on the other hand, this is the language a student from Ethiopia will most likely be able to speak with you... Fortunately, one might say, foreign students in Ukraine pay for their studies, so universities are interested in them and help with obtaining residence permit for the period of study.

When I came to pick up a certified translation of my passport from one translation agency, I saw a poster on which help is offered in English to extend one’s period of legal stay in Ukraine “all inclusive”: they will help with the paperwork and go to the migrant service with you. it costs more than one thousand hryvnas - oh, I write ridiculously, because, even without resorting to the help of such offices, you can't keep up with 1000 UAH: except expenses described above, 940 UAH is a state fee (for the temporary resident card) - just go and lay it out. and then it’s better to forget it, in order not to reproach myself for spending so much money, not to think that i could go to the dentist, and afford a holiday for myself.

probably, in the opinion of state agencies migrants are very rich people, a good find for the state treasury, from them you have to pull funds, more and more. especially if they made a mistake. mistakes are not forgiven to migrants.

If you registered at the address of residence not on time - pay a fine / If you didn’t have time to leave the country after expiration of the period of residence - pay a fine / If you had to leave the country, but found yourself in reanimation - pay a fine / If you forget to change your permanent residence card when you are 40 - pay a fine. Pay a fine! Not a clear amount, but what the head of the department of ms will decide to appoint you personally. For example, if there is a certificate from a doctor that you were in reanimation, and for this reason you could not legally extend the period of stay on the basis of illness and treatment, namely, personally appear at the reception of migrant service and write a request for an extension of the period of stay in the country, with an explanation of the reasons and attachment of supporting documents, then this, of course, mitigates your guilt - and the fine is only 1500 UAH. But it can also be 3400 UAH or 5000 UAH. Migrants pay these fines, worse than bribes, only not to complicate their life even further.

I am supported by so many comrades, who help me, helped in these difficult migrant matters: we went to the migrant service together, even to the offices, they fed me and offered tea at the most difficult moments, listened and hugged me, went together to write papers on appeal, borrowed money for a fine and did things that I promised not to disclose.

Without this support from my partner, friends, comrades, “queer fairies”, I'm not sure I would have survived. this feeling of insignificance for the system, terrible indifference to my fate, contempt for me, a thirst to poke me, humiliate, frighten, punish. Winter-spring 2019 for me was like a social drama, where I played one of the main roles. I was already beginning to see myself from the outside and wonder if I would do anything with myself or if it would pass. Absurdity after an absurdity gradually played out: I could not find a comrade willing to marry with me for a long time, we delayed filing of an application, at last we filed it, but suddenly it turned out in registry office that on my last exit-entry into the country border guard put me an extra stamp - a carousel started spinning: the border administration services - migrant service - reception of ms - ms - reception of ms - ms ... On one of these days, full of migrant affairs, already in despair, I came to my friend's workplace in the bookstore, almost crying, with shaking hands. we smoked a cigarette and she told the story of Walter Benjamin, who wasn’t allowed to came to the United States in 1940, and he committed suicide. I can't say that it cheered me up, but my friend pointed out that it was a day that had to be lived through. After that, several times throughout the spring and summer, I told myself: I just lived through this day and would live on.

- congratulations! now you are in the club) - said a friend, also a migrant, after finding out about my marriage.

I didn't want this for a long time and mentally “tried it on”: Rosa Luxemburg also got married for the sake of German citizenship, for the opportunity to study, write a dissertation, work and live as she wanted. This is really the easiest way and not so stretched in time, it is 3-4 years in total, you have to carry less documents, just bring your husband, show him where to sign. but internally this is a clear compromise. i had advice from a comrade from an organization that helped me before: “Get married to someone and it will become easier”. other acquaintances talked about it too... it looks like pressure, but not patriarchal, not parents’ pressure, but simply one of the migrant circumstances of life (alas, you cannot be an eternal volunteer).

Why, in general, there have to be reasons, weighty in the eyes of officials, to live in a country not of your citizenship? When you read the list of grounds to try them on and choose what you can take, you understand that in the eyes of law a migrant should be useful, so to say, to the economy - a worker, an investment; for culture, social sphere - volunteer, international representation; from the point of view of demography - to become related. I understand that the state also has plans for its own citizens, but it's easier to downshift here. These thoughts lead me to philosophical reflections about the structure of human society, questions: why states were formed, why it is so important to have citizenship and identity documents with a bunch of additional papers, why everything is so complicated, though it pretends to be simple, as if for the good of humans. I am expressing myself badly, because for someone everything is ok. if you are a citizen, white, cisgender, with a sufficient level of income, more privileged - it is easier for you. strangely, it often depends on the chance to be born on some territory, in some family. In life these schemes are more complicated and confusing.

I personally suddenly realized unpleasantly that even after leaving the country where I was born and raised, I am still addicted, as if I continue to belong to that country. as soon as someone asks me to show my passport - I am embarrassed and get scared of this eagle by myself. not only in government agencies, it's awkward at the post office, on trains, in airports. when writing a CV, I don't understand which one it should be, so I indicate 2 countries.

But I started writing about another trauma. I thought about changing my citizenship and became firmly convinced that there is no such country that I sincerely would like to be a citizen of, but it would be even more difficult to live without citizenship, it’s as if it was impossible.

a year ago I attended a performance at Tromso Contemporary Art Festival in Norway. the performer did not think about the foreign participants of the festival and spoke Norwegian. I had the title of the performance On the Boundaries, looked at her actions and interpreted her freely. She unwound the hosepipe from the bobbin, expressingly using the body, its different parts, then pulled the hosepipe through the legs along the crotch, as if pulling it out of the vagina, or from behind the back along the buttocks, as if out of the ass, straight and rough.

Before that, a month ago, I listened to a lecture on necropolitics towards migrants in Greece, how different identities of a person can overlap and multiply situations of discrimination. So, I looked at the performance and thought that some people are born in the country and become citizens, while others come, and the attitude towards them is like they came here through the ass. A metaphor that reflects specific actions. when you are examined at airports with addiction, because you get out of the usual look of a local, when someone looks at you as on exotic sexual object. Of course, the authorities also persecute the citizens, but how do they, so to say, take care of migrants, collecting all the information about us, visiting our homes (did we provide a reliable address of residence)? It hurts to remember how one of my close friends said that it’s natural, because they are not local, they are not citizens, the citizens must first get the benefits. Probably, in order to change this attitude, to give migrants an opportunity to influence the policies of the states where they found themselves by the will of fate, it is necessary to arrange another great migration of peoples so that we are not in the minority as we are now.
.
i will not be able to speak about everything that is a migrant experience. a residence card is just the beginning. attached to it are trials and tribulations with registration at the place of living. then you want to claim for medical care. the insurance that was made to apply for the residence card is not enough. you need to draw up an ITN (individual tax number), with it you can already sign a declaration with a family doctor. don't even dream about a bank card with a temporary residence card. any relationship with the bank becomes extremely complicated, requiring a lot of papers, petitions and proof that you earned this money by honest labor. all these important and usually difficult relationships with banks, hospitals, government agencies became more complicated because of the status of non-citizen, a migrant, a creature that seems to require a particularly biased look and attitude, control.

In the end, I got used to it and began to work up myself to a humiliated attitude in advance, an internal migrantophobe began to arise in me. It's stupid, but I feel guilty that I am a migrant, that it seems additional expenses of the family budget, a waste of time and effort, the worries of a partner, friends and comrades for me. I am tired, I don’t see opportunities to fight for my rights as a human, I feel like a person deprived of the right to have rights. I strive for small things: let everything be in order, on time and without incidents. It's sad, but so it is for now.

afterword: written from the first person about the personal experience and the experience of several more people. for security purposes without names. my migrant experience was formed in Ukraine in 2016-2020, but I suppose that there are many countries where the system also operates in an anti-human way.
not to make you feel pity, but to share
give a reason to think

tags: Активизм, Город, Границы, Деколонизация, Искусство, Квир, Миграция, Утопия, Украина

не раз уже мені мріялося: ось пройде час, через 3-4 роки, коли я отримаю посвідку на постiйне проживання, почуватимусь в безпеці, наберуся сил - і зроблю кілька робіт для виставок, фестивалів сучасного мистецтва про свій або взагалі мігрантський досвід. наприклад, настільну гру "Мігрант_ка", де потрібно вибравши якийсь шлях (різні законодавчі підстави), зуміти вчасно подати всі документи, або такий візуально-текстовий об'єкт з паперів, пов'язаних з історією про штраф майже 7000 грн. - о так! я зроблю,

aле поки я пишу цей текст, написати який я давно хотіла, збиралася і відкладала до останніх днів, тому що усвідомлення свого статусу персони з посвідкою на тимчасове проживання вже нагадує про термін. ніби ще далеко до наступної весни, але зима буде отруєна наближенням днів, коли доведеться ворушитися: перечитати, чи не ввели якісь поновлення в чинне законодавство, заздалегідь сходити за талоном, щоб забезпечити потрапляння в кабінет через 2 тижні, з'ясувати наперед виписуватися з місця реєстрації до або після? чи можна продовжити?

Одна справа, всі нюанси уточнити, а інша - зібрати пакет документів. як з року в рік замовити завірений нотаріусом переклад паспорта, зробити медичну страховку - всього лиш! ну, так, виділи на робочому тижні дні, сходи сюди, сходи туди, там заплати 300 грн, там 500 грн (ціни ростуть, зрозуміло).

Я інфантильно переношу ці потрібні неприємні справи на завтра, наступний тиждень і поки вже точно треба. А в дмс (державній міграційній службі) скажуть: "ось знову ви все тягнете до останнього!"

- Так, всі ми тягнемо, нас не тягне з вами зустрічатися і відчувати ситуації приниження, ми не дуже-то з вами можемо посперечатися і стати проти ваших вимог, хоча іноді доводиться.

на жаль, нам звична ситуація: ще такий-то документ до кінця дня принести / замовити довідку в адміністрації прикордонної служби про перетин кордону.

• ви можете зробити запит, вам дадуть відповідь за три дні, мені ж довідку будуть робити 3 тижні.
• ось і замовте довідку.
• але у мене немає 3-х тижнів.
• тоді виїжджайте.

я знала, що права, але мені потрібно було проконсультуватися з юристом, як діяти в такій ситуації: "йти і подаватися, не беруть - викликати поліцію, брати письмові пояснення". уявляєте, якими силами повин_на володіти мігрант_ка, щоб в дмс викликати поліцію? я, чесно, ними не володію (

Перечитала написане і зрозуміла, що не очевидно, навіщо мені самій розбиратися, вивчати законодавство, адже службовці органів повинні нам, людям, які звертаються до установ для отримання документів для легального проживання в країні, все роз'яснити по порядку. Ось тому, що на своєму мігрантському шляху мені вже не раз зустрічалися некомпетентні спеціаліст_ки, які говорили невірні речі, я і стала читати, сама і разом з партнеркою, переписувати в блокнот потрібні пункти, на випадок якщо доведеться цитувати держслужбовцям законодавство.

Інший раз в чергах в дмс можна дізнатися більше корисної інформації з вуст таких самих. це приклади звичайної взаємодопомоги серед мігрантів і мігранток: підказати почитати Постанову КМУ від 25.04.2018 № 322, де перелік документів до подачі можна знайти, де дешевше страховку зробити, де переклад замовити, які нові обставини у зв'язку з карантином виникли. Часом мене запитують подруги, знайомі, пишуть знайомі знайомих, іноді трапляється в чергах в дмс, якщо у персони конкретне питання і я знаю відповідь. Частенько в дмс зустрічаєш іноземців, які не розмовляють українською чи російською. англійською намагаються розмовляти зі службовцями, а їм у відповідь "не розумію".

добре, що перекладач_ки знаходяться, зазвичай серед таких самих, які прийшли подаватися. всередині себе я обурююся, що хоч пару службовців, які володіють англійською, можна взяти на роботу (?), але потім думаю, що навряд чи тут гідна заробітна плата, що знання англійської - це привілей, що англійська, як і російська, в контексті України, мова колонізаторів .. але з іншого боку, якою мовою, швидше за все, зможе з вами поговорити студент з Ефіопії?.. на щастя, можна так сказати, іноземні студенти в Україні платять за своє навчання, вузи зацікавлені і допомагають з отриманням дозволу на проживання на період навчання.

Коли я приходжу забрати завірений переклад паспорта в одному бюро перекладів, то бачу плакат, на якому англійською пропонується допомога з питанням, як продовжити термін перебування в Україні "все включено": допоможуть з паперами і разом з тобою сходять в дмс. коштує це не одну тисячу гривень - ой, смішно пишу, тому що, навіть не вдаючись до допомоги таких контор, не вкластися в 1000 грн.: крім описаних вище витрат, 940 грн. - держмито (для посвідки на тимчасове проживання) - візьми та виклади. А потім краще забути, щоб не картати себе за такі витрати, і не придумувати, що мог_ла б до стоматолога сходити, відпочинок собі дозволити.

напевно, мігранти та мігрантки - дуже багаті люди в уявленнях державних органів, просто скарб для скарбниці держави, з них треба тягнути кошти, і побільше-побільше. особливо, якщо вони зробили помилку. помилки мігрант_кам не пробачаються.

Не в строк зареєструвал_ася за адресою проживання - плати штраф / Не встиг_ла виїхати з країни після закінчення дії посвідки - плати штраф / Повин_на бул_а покинути країну, а опинил_ася в реанімації - плати штраф / Забул_а в 40 років поміняти посвідку на постiйне проживання - плати штраф. Плати штраф! це не чітка сума, а яку вирішить тобі персонально призначити начальник даного підрозділу дмс. Наприклад, якщо є довідка від лікаря, що ти потрапил_а в реанімацію, і з цієї причини не змог_ла законним шляхом продовжити термін перебування на підставі хвороби і проходження лікування, а саме, особисто з'явитися в приймальню дмс і написати прохання про продовження терміну перебування в країні, з поясненням причин і додатком підтверджуючих документів, то це, звичайно, що пом'якшуюча твою провину обставина - і штраф всього 1500 грн. Але може бути і 3400 грн, і 5000 грн. Мігрант_ки платять ці штрафи, і гірше хабара, тільки б ще більше не ускладнювати собі життя.

мене підтримує скільки товариш_ок мені допомагає, допомагало в цих непростих мігрантських справах: ходили разом в дмс, навіть в кабінети, годували і поїли чаєм в найскладніші моменти, слухали і обіймали, їздили разом писати папери на оскарження, позичали гроші на штраф і робили речі, про які я дала слово не розголошувати.

Якби не ця підтримка партнерки, подруг, товариш_ок, "квір-фей", я не впевнена, що витримала б. це почуття нікчемності для системи, страшенної байдужості по відношенню до моєї долі, презирства до мене, спрага ткнути мене, принизити, залякати, покарати. Зима-весна 2019 р. для мене, ніби соціальна драма, де я відігравала одну з головних ролей, вже починала бачити себе з боку і гадати, зроблю я з собою щось чи обійдеться. Безглуздість за безглуздістю поступово розігрувалася дія: довго не могла знайти товариша, згідного на шлюб, зволікали з поданням заяви, подали, але раптом в загсі з'ясувалося, що в останній мій виїзд-в'їзд в країну прикордонник поставив мені зайвий штамп - закрутилась карусель: адміністрація прикордонної служби - дмс - приймальна дмс - дмс - приймальна дмс - дмс ... в один з таких днів, повних мігрантських справ, вже в розпачі, я зайшла до подруги на роботу в книжковий, майже плачучи, з тремором в руках. ми викурили по сигареті, і вона розповіла історію про Вальтера Беньяміна, якого не пустили в США в 1940-му, і він наклав на себе руки. не можу сказати, що це мене підбадьорило, подруга ж вказала, що це був день, який потрібно було пережити. Після я кілька разів протягом весни і літа говорила собі: цей день я просто переживаю і живу далі.

• вітаю! тепер і ти в клубі) - сказала подруга, теж мігрантка, дізнавшись про моє заміжжя.

я довго цього не хотіла і примірялася подумки: ось Роза Люксембург теж вийшла заміж заради німецького громадянства, заради можливості вчитися, писати дисертацію, працювати і жити, як хочеться. Це дійсно найпростіший спосіб і не надовго розтягнутий в часі, 3-4 роки за все, відразу папірців менше нести, тільки чоловіка приведи, покажи, щоб розписався. але внутрішньо це явний компроміс. Натяки товаришки в організації, що допомагала раніше: давай вже заміж, і стане простіше. інші знайомі про це теж говорили.. це прям на тиск схоже, тільки не патріархальний, не батьківський, а просто мігрантських обставин життя (на жаль, не можеш ти бути вічн_ою волонтер_кою).

Чому, взагалі, потрібні причини і вагомі в очах чиновни_ків підстави жити в країні не свого громадянства? Коли читаєш перелік підстав, щоб приміряти їх на себе і вибрати, що під силу провернути, розумієш, що в очах закону мігрант_ка повин_на бути корисн_ою, так би мовити: для економіки - працівни_ця, капіталовкладення; для культури, соціальної сфери - волонтер_ка, міжнародне представництво; з точки зору демографії - поріднитися. Розумію, що до власних громадян держава також має види, але тут дауншифтнути простіше. Ці думки виводять мене на філософські роздуми про влаштування людського суспільства, питання: чому утворилися держави, так важливо мати громадянство і документи, що засвідчують особу, і купу додаткових паперів, чому так все ускладнено, хоча робиться вигляд ніби просто, ніби для людини. невдало висловлююсь, адже для когось все ок, якщо ти громадян_ка, біл_а, цисгендерн_а, з достатнім рівнем доходу, чим привілейованіша, тим простіше. Дивно, найчастіше це залежить від випадковості народження на якійсь території, в якійсь родині. в житті ці схеми складніші і заплутаніші.

Я особисто раптом неприємно усвідомила, навіть виїхавши з країни, де народилася і виросла, я все ж залежна, ніби продовжую належати до тієї країни, як тільки мене просять показати паспорт - я зніяковіло дістаю і сама лякаюся цього орла. і не тільки в державних органах, так само ніяково на пошті, в поїздах, аеропортах. при написанні CV я не розумію, як треба, і вказую 2 країни.

Але це про іншу травму я почала писати. Я думала про зміну громадянства і утвердилася в думці, що немає такої країни, що я щиро хотіла б не бути громадянкою ніякої країни, але так жити буде ще складніше, так типу не можна.

рік назад я побувала на перформансі на фестивалі сучасного мистецтва в Тромсо в Норвегії. перформерка не подумала про іноземних учасни_ць фестивалю і говорила по норвезьких. я знала лише назву перформансу "Про межі", дивилася на її дії та вільно трактувала. Вона розмотувала шланг з бобіни, експресивно задіюючи тіло, різні його частини, то тягнула шланг через ноги через пах, ніби з вагіни витягувала, а то через спину по сідницях, ніби через дупу, прямо і грубо.

До цього, за місяць, я слухала лекцію про некрополітику щодо мігрантів в Греції, як різні ідентичності персони можуть накладатися і примножувати ситуації дискримінації. Так ось, дивилася я на перформерку і думала, що одні люди народжуються в країні і стають громадянами, а інші приїжджають, до них ставлення ось ніби через дупу вони зайшли сюди. Метафора, що відображає конкретні дії. коли тебе детально оглядають в аеропортах, надто ти вибиваєшся зі звичного вигляду місцевого жителя, коли дивляться на тебе, як на екзотичний сексуальний об'єкт. Звичайно, органи влади стежать і за громадянами, але як вони типу дбають про мігрантів, збираючи про нас всю інформацію, навідуючись до нас додому (чи достовірну адресу проживання ми вказали?) Боляче згадати, як одна моя близька подруга сказала, що мовляв це природно, адже вони не місцеві, вони не громадяни, громадянам спершу повинні діставатися блага. Напевно, щоб змінити таке ставлення, дати можливість мігрант_кам впливати на політики держав, де вони опинилися волею долі, треба влаштувати чергове велике переселення народів, щоб ми були не в меншості як зараз.

не вийде висловитися про все, що є мігрантським досвідом. посвідка - лише початок. до неї додаються перипетії з реєстрацією за місцем проживання. далі, тобі хочеться претендувати на медичне обслуговування. тієї страховки, що була зроблена для подачі на посвідку, мало. потрібно оформити ІПН (індивідуальний податковий номер), з ним уже можна підписати декларацію з сімейним лікарем. про банківську карту з річною посвідкою навіть не мрій. будь-які відносини з банком стають архі складними, вимагають безлічі паперів, прохань і доказів, що ти заробила ці гроші чесною працею. всі ці важливі і зазвичай непрості відносини з банками, лікарнями, установами влади ускладнюються через статус негромадянина, мігрантки, істоти, яка ніби вимагає особливо упередженого погляду, відношення і контролю.

Зрештою, я звикла і стала заздалегідь себе налаштовувати на приниження, в мені став зароджуватися внутрішній мігрантофоб. Це нерозумно, але я відчуваю провину за те, що я мігрантка, що це додаткові витрати сімейного бюджету, трата часу і сил, переживання партнерки, подруг, товариш_ок за мене. Я втомилася, я не бачу можливостей для боротьби за свої права як людини, відчуваю себе персоною, позбавленої права на права. Я прагну до малого: нехай буде все в порядку, все в строк і без пригод. Це сумно, але поки так.

післямова: написано від першої особи про особистий досвід і досвід ще кількох персон. в цілях безпеки без імен. мій мігрантській досвід сформувався в Україні 2016-2020 рр., але я припускаю, що є безліч країн, де система діє також антилюдським чином.
не розжалобити, але поділитися
дати привід задуматися