tags: активизм, гинекология, глобальная солидарность, утопия, Украина

Лапароскопія, гістеректомія, фіброміома, лейоміома, запалення труб і багато інших нових слів дізнаєшся, коли починаються проблеми “по-жіночому”. Саме так в моєму колі звикли казати, коли болів живіт під час місячних, коли були незрозумілі виділення, коли були якісь запалення чи інші негаразди з жіночими статевими органами. На все казали просто - “по-жіночому”. Бо деталі - це соромно, страшно і шшшш. А за цим “по-жіночому” людські історії, біль, страх, депресія, втрата і ще ціла низка емоцій. І майже ніколи позитивних.

Після особистого досвіду вирішення проблем “по-жіночому” (видалення великої кісти та кількох фіброміом) я вирішила зібрати історії жінок, які проходили подібне - гінекологічні оперативні втручання. Мені пощастило, і під час операції вдалось врятувати яєчник і матку, хоча вона зараз пошрамована. Але так не з кожною стається. В цих історіях і насильство, і лікарські помилки, і стереотипи. Все, що досі супроводжує ось це “по-жіночому”.

Тоді, в операційній, я вперше себе відчула … об’єктом. Без статі, без потреб, без страхів. А просто об’єктом, шматком м’яса, який змащують розчином йоду, якому мало що пояснюють, який безправний і без свідомості в руках у лікарів/ок.

Питання пацієнтів: “А чи ви впевнені, що так мені буде краще?”. Адже в тебе тіло одне. І ти приймаєш це рішення раз і назавжди. А лікар приймає рішення для кожного тіла - це багато рішень щодня. І хотілось б, щоб рішення лікаря стосовно мого тіла було виважене. В моєму житті ці операції - і на грудях кілька разів, видалення частини яєчника, маткових труб, коли мені було 24… Пройшло вже більше 20 років, але не пам’ятаю, щоб мені якось пояснювали і переймались тим, щоб сказати мені про наслідки, що я вже не зможу мати дітей.

Рак. Видалення матки з яєчниками. Пам’ятаю, як їхала в машині за кермом після огляду у лікаря і сльози лилися без упину. А потім були онколікарня, страшні сеанси опромінення, довгі самотні ночі болю, нудоти. І реанімація, де я була прикладом для жінок, які лежали поруч. Тому що звикла до того, що не ходжу (В. пересуваються на інвалідному візку) і сама все роблю, а вони, опинившись в такій ситуації вперше, важко це переносили. Одна з цих жінок знайшла мене потім в палаті відділення і сказала, що вижила, бо дивилась на мене і вирішила, що буде жити.

Після виписки з лікарні мене близко півроку витягували з емоційної ями чоловік та сестра. Бо стереотип "не народила - не жінка" переслідував мене постійно. Жалісні погляди колег просто вбивали. Цей шрам і на тілі, і на серці. Коли дуже тебе всім шкода, всі тобі співчувають, але багато хто нагадує час від часу, що ти - "пустоцвіт".

"Тобі труби ж зав'язувати? У тебе ж уже є двоє дітей!", спитала лікарка перед операцією. Я дивилася і мовчала в ступорі від такого запитання, вона ж продовжувала: "Ми швиденько перев'яжемо і будеш собі жити і не користуватися ніякою контрацепцією"... Врешті я сказала: "Ні, не треба". Вона широко відкрила очі й мугикнула тихенько і потім додала: "Ну, спитай чоловіка, а завтра скажеш". У чоловіка? Як мій чоловік може прийняти таке рішення щодо мого тіла? Я ж - це я.

Спершу моє лікування було: сон мінімум 8 годин, достатньо пиття, фізичні вправи, збалансована їжа. А ще вона запитала: ви знаєте, як отримувати задоволення від сексу? Це уперше гінеколог у мої 35 запитував(ла) мене про секс. Я вийшла від неї щаслива, хоча операція з горизонту не зникла.

Коли я приїхала додому після операції, мені треба було піти купатись. І коли я вперше побачила себе порізану - це було страшне. Це був жах. І цей жах по сьогоднішній день. Я не можу на себе дивитись роздягненою. Я не можу, щоб мене бачив роздягненою мій чоловік. По сьогоднішній день. Хоча я жодного разу від нього не почула навіть натяку. Але я… я просто не можу. Для мене ці відчуття стали закритими.

Тільки після операції, я зрозуміла, що це не я сама собі щось придумала, що це не “просто не можеш терпіти”, як казали мені лікарі. Це була реальна проблема, хвороба. Я найбільше згадую, що це був страх, бо не розумієш, що з тобою відбувається, ти не знаєш, як собі допомогти, безпорадність в очах рідних і близьких, глибоке відчуття провини, бо завдаєш клопоту, а лікарі кажуть, що “треба потерпіти”.

Коли я вийшла заміж, то сказала чоловіку, що в мене була фіброміома. Він, напевно, не знав, що це таке, і після спілкування з родичами, запитав: “А чому ти раніше не казала, що в тебе фіброміома?”. Я зрозуміла, що його родичі подумали, що я безплідна. Чомусь вважається, що після фіброміоми важко завагітніти. І ще казали після процедури, щоб я нікому не розповідала, що в мене була фіброміома. Бо будуть думати, що я безплідна.

У мене колись була кіста у яєчнику, про яку я гадки не мала. І одного дня вона розірвалася. Був пекельний біль протягом декількох годин, операція, тиждень у лікарні.
Дуже пощастило, що у медмістечку такі операції роблять якісно та швидко. Тому маю лише маленького «хрестика» під пупком на згадку.

Тепер у мене шрами схожі на ті, що в тебе на малюнку. Кілька разів чула від близьких людей/знайомих, що мені краще на морі одягати тільки суцільні купальники, бо шрами виглядають негарно.

Згадую про це, як про страшний сон. Адже це найгірше, що зі мною траплялось на гінекологічному кріслі. Здавалось, що я перестала бути людиною. Я плакала і стогнала. Було дуже боляче. Я була у ситуації, коли я маю просто терпіти. Хотілось кудись втекти і сховатись. Потім я зрозуміла, що найгірше було те, що я абсолютно була не готова до цієї процедури.

У раковій лікарні, де не могли одразу сказати, що нічого злоякісного, бо хотіли, щоб я оперувалася у них. І нарешті нормальна лікарка у військовому госпіталі, яка чітко роз'яснила, що такі результати аналізів при доброякісних пухлинах. Жодного раку не було і після такого стресу операція видалася курортом.

Історії моїх подруг, знайомих, чужих людей з різних куточків України ще більше мене розчулили, ще більше питань підняли. Багато хто казали, що мені буде важко збирати ці спогади і транслювати їх. Я не думала, що аж настільки важко. Бо щоразу, коли я читаю історії посестер, я плачу. Щоразу як уявляю, як до них ставились, що вони пережили, які стереотипи їх оточують, мені хочеться кричати. Бо це несправедливо. Це не гуманно. Наші тіла - це не м’ясо, не матеріал для змагань між лікарями та лікарками. Ми - не лише ємність для виношування дітей. І це ми маємо вирішувати, робити усвідомлений вибір, розуміти можливі ризики, якщо дозволяємо залізти в наше тіло і формувати наше майбутнє. Ми хочемо здоров’я, а не каліцтва. Хіба це так багато?

tags: Activism, Body, Global Solidarity, Utopia, Ukraine

Laparoscopy, hysterectomy, fibromyoma, leiomyoma, inflammation of the tubes and many other new words you will learn when the "female" problems begin. That's what my circle used to say when my stomach hurt during menstruation when there was an incomprehensible discharge when there was some inflammation or other problems with the female genitals. Everything was simply described as "female". Because the details are embarrassing, scary and shhhh. And behind this "female" there are human stories, pain, fear, depression, loss and a number of other emotions, almost never positive.

After the personal experience of solving “female” problems (removal of a large cyst and several fibroids), I decided to collect stories of women who underwent similar gynecological surgery. I was lucky and managed to save the ovary and uterus during the operation, although she is now scarred. But this does not happen to everyone. In these stories, there is violence, and medical errors, and stereotypes. Everything that accompanies all "female" things.

Then, in the operating room, I felt like an object for the first time. No gender, no needs, no fears. Just an object, a piece of meat, which is lubricated with a solution of iodine, to which little is explained, which is disenfranchised and unconscious in the hands of doctors.

Patients' questions: "Are you sure that this will be better for me?". After all, you have one body. And you make that decision once and for all. And the doctor makes decisions for each body - it's a lot of decisions every day. And I would like the doctor's decision regarding my body to be balanced. In my life, these operations - on the chest several times, removal of part of the ovary, fallopian tubes, when I was 24… It's been more than 20 years, but I do not remember that I was somehow explained and worried about telling me about the consequences, that I will no longer be able to have children.

Cancer. Removal of the uterus with ovaries. I remember driving a car after seeing a doctor and tears flowing incessantly. And then there was the oncology hospital, terrible radiation sessions, long lonely nights of pain, nausea. And reanimation, where I was an example for the women who lay nearby. Because I'm used to the fact that I don't walk (V. moves in a wheelchair) and I do everything myself, and they found themselves in such a situation for the first time and had a hard time with it. One of these women later found me in the ward and said she had survived because she looked at me and decided she would live.

After being discharged from the hospital, my husband and sister pulled me out of the emotional pit that lasted about six months. Because the stereotype "did not give birth - not a woman" haunted me constantly. The pitiful looks of colleagues simply killed. This scar on both the body and the heart. When everyone feels sorry for you, everyone sympathizes with you, but many people remind you from time to time that you are a "bract" - a flower that would never result in a fruit being formed.

"Should I tie the pipes? You already have two children!" The doctor asked before the operation. I looked and was silent in a stupor from such a question, she continued: "We will quickly bandage them and you will live to yourself and will not need any contraception"... At last I have told: "No, it is not necessary". She opened her eyes wide and moaned softly, then added, "Well, ask your husband, and you'll tell me tomorrow." The husband? How can my husband make such a decision about my body? I am myself.

At first my treatment was: sleep for at least 8 hours, enough drinking, exercise, balanced diet. And she asked: do you know how to enjoy sex? This is the first time a gynecologist at my 35 asked me about sex. I came from her happy, although the operation did not disappear from the horizon.

When I got home after the operation, I had to go swimming. And when I first saw myself cut, it was scary. It was horrible. And this horror to this day. I can't look at myself undressed. I can't be seen undressed by my husband. To this day. Although I never heard a hint from him. But I… I just can't. For me, these feelings have become closed.

Only after the operation did I realize that it wasn't me who came up with something, that it wasn't "you just can't stand it," as the doctors told me. It was a real problem, a disease. I remember most of all that it was fear, because you do not understand what is happening to you, you do not know how to help yourself, helplessness in the eyes of family and friends, a deep sense of guilt, because you cause trouble, and doctors say "you have to be patient".

When I got married, I told my husband that I had fibroids. He probably didn't know what it was, and after talking to relatives, he asked, "Why didn't you say you had a fibroid before?" I realized that his relatives thought I was infertile. For some reason, it is believed that it is difficult to get pregnant after a fibroid. And they said after the procedure that I should not tell anyone that I had fibroids. Because they will think that I am barren.

I once had a cyst in my ovary that I had no idea about. And one day it broke. There was hellish pain for several hours, surgery, a week in the hospital. It was very lucky that in that hospital such operations were performed efficiently and quickly. Therefore, I have only a small "cross" under the navel in memory.

Now my scars are similar to the ones in your picture. I have heard several times from acquaintances that it is better for me to wear only one-piece swimsuits at sea, because scars look ugly.

I remember this as a nightmare. After all, this is the worst thing that happened to me in the gynecological chair. It seemed that I had ceased to be human. I cried and moaned. It was very painful. I was in a situation where I just had to be patient. I wanted to run away and hide. Then I realized that the worst thing was that I was completely unprepared for this procedure.

At a cancer hospital, they couldn't immediately say that there was nothing malignant, because they wanted me to have surgery with them. Finally, a normal doctor at a military hospital clearly explained that these are the results of tests for benign tumors. There was no cancer and after such stress, the operation turned out to be a resort.

The stories of my friends, acquaintances, strangers from different parts of Ukraine moved me even more, raised even more questions. Many said that it would be difficult for me to collect these memories and broadcast them. I didn't think it was that hard. Because every time I read the stories of my sisters, I cry. Every time I imagine how they were treated, what they went through, what stereotypes surround them, I want to shout. Because it's unfair. This is not humane. Our bodies are not meat, not material for doctors to compete. We are not just a container for carrying children. And this is what we have to decide, to make an informed choice, to understand the possible risks if we allow it to enter our body and shape our future. We want health, not injury. Is that so much?